Операція «Вісла» — етнічна чистка, здійснена у 1947 році (28 квітня – 28 серпня 1947 р.) під керівництвом Радянського Союзу, Польщі, Чехословаччини. Полягала у примусовій депортації (виселенні) з використанням збройних сил вказаних країн українців з Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини на ті території у західній та північній частині польської держави, що до 1945 р. належали Німеччині, а також у різні регіони СРСР.
Приводом до початку Операції « Вісла» стала загибель 28.03.1947 р. в районі с. Яблоньки (на шосе між Балигородом і Тісною) у бою з відділом УПА (командир — майор С.Хрін) заступника міністра оборони (ІІ віце-міністр національної оборони) Польщі генерала К.Свєрчевського.
Цього ж дня на засіданні політбюро ПРП було прийнято рішення про цілковиту депортацію українського населення у новостворені на колишніх німецьких землях воєводства — Вроцлавське, Гданське, Зеленогірське, Кошалінське, Ольштинське, Познанське і Щецінське.
У ході операції “Вісла” було депортовано близько 150 тис. українців, а УПА зазнала великих втрат.
На 31.07.1947 р., за польськими даними, було переселено 140 575 осіб, ув’язнено в концтаборі Явожно 3800 чол., убито 655 чол., заарештовано 1466 членів українського руху Опору.
1 серпня 1947 р. таємна інспекція Державної комісії безпеки наказала командуючим Краківського і Люблінського воєводств виселити всіх українців, що залишилися на їх території після акції «Вісла», без огляду на ступінь лояльності і партійну приналежність та організувати контрольні бригади з перевірки кожного виселеного села, щоб у них не залишилася жодна українська чи змішана родина.
Намагаючись прискорити асиміляцію переселенців, органи влади, звичайно, допускали переїзд в одну місцевість не більше 3-4 українських сімей.
До кінця 1947 р. у місця, звідки було депортовано українське населення, переселено близько 14 тис. осіб польської національності.
Режим доступу: http://studies.in.ua/shpora-hukr/358-99-operacya-vsla.html
Спогади Ярослава Бакаляра
«У червні 1947 р. я пас корови на пасовищі в моєму селі Жапалові Ярославського повіту. Прибігла мама і говорить, що треба забирати корови, бо мусимо виїжджати в незнане. Приготували все, поклали на віз і вирушили в дорогу. Через 20 км ми переночували в одному селі, а на другий день поїхали до Пшеворська. Мали молодого коня. По дорозі, коли поїзд затримувався, я збирав траву і годував його. Нас в родині було троє – я з мамою і 80-літня бабуся. Нас 1946 р. розлучили. Дідо, дві тітки і стрико поїхали в Україну, а ми лишилися, бо один мешканець сподобав собі мою маму і попросив, щоб ми в Україну не їхали. А 1947 р. не було вже рятунку – вивозили всіх. У Пшеворську підійшли до нас два убовці і хотіли маму забрати, але я тримав її за руки. Убовець наставив пістолет і маму забрали. Ми з бабусею поїхали спочатку до Кентшина, а пізніше до Святої Ліпки. Там, 2 км далі, поселилися в понімецькому фільварку. Я весь час плакав і як бачив на шосі якусь жінку, то біг і думав, що може то моя мама.
У тій місцевості я ходив до людей збирати картоплю і діставав за це мішок. Через півроку приїхав до нас вуйко Василь Читирбок і забрав нас до себе у село Чарнівку Видмінської ґміни. То було дуже далеко – десь із 80 км. Бабця сіла на віз, а для мене не було місця, тому я цілий час ішов пішки, поганяючи коня. Коли прийшли до Чарнівки, то я хіба два дні спав.
Було оголошення в газеті, що військо потребує молодих хлопців до науки в оркестрі. Я зголосився, дириґент послухав мене і прийняв до оркестру. Я думав, що буду вчитися грати на трубі, пузоні чи саксофоні, а вони призначили мене грати на тенорі, на якому я не грав мелодію, а лише басував. Мені це не подобалося, я втік з війська і поїхав до Варшави, де на той час праці було багато. Я часто змінював місце, бо боявся, що мене відшукають.»
Джерело:http://www.nasze-slowo.pl
Спогади Володимира Середи, мав на той час 12 років:
“Одразу після війни був у нашому селі великий страх. Ми мали сусіда-поляка — дуже поміркованого чоловіка, з котрим наша родина жила у злагоді. Коли приходили упівці, поляк ховався у нас, а коли — поляки, батько переховувався у його хаті.
Пам’ятаю найтрагічніші дні мого життя. Батька — як українського патріота, активіста — заарештували. Шість днів він був під арештом. Увесь той час ми з мамою переживали особливо важко. Заступилися за тата багаті сільські поляки, місцева інтелігенція. Завдяки їм батька відпустили. Потім він розповідав, як у поліції уночі його били дошками — задля задоволення.
Одного дня до нас на подвір’я прийшли солдати і наказали всім за кілька годин зібрати речі й виїжджати. Ми зоставили велику господарку. Мали аж п’ять корів, незліченну кількість кролів, які я доглядав. Усе лишили.
Привезли нас у село Байківці, за кілька кілометрів від Тернополя. Оселили в глиняній хаті, що подібна на ту, які були в часи Шевченка. Дві сім’ї, десять осіб, запхали до невеличкої такої хатини. Кімната нашої родини була дещо більшою, а от п’ятеро сусідів жили в приміщенні, яке мало 12 “квадратів”. Їм було ще важче.
На щастя, у селі Байківці трапились добрі люди. Вони на перших порах нам допомагали”.
Джерело:http://galinfo.com.ua/articles/richnytsya_operatsii_visla_spogady_ochevydtsiv_227028.html
Спогади очевидців – депортованих ,жителів села Довжанка Тернопільського району
« В Довжанці – власників возів з Домаморича, які привезли поліцію до Довжанки, а також власників інших возів, які мали вести дальше цю ж поліцію, поставлено у два ряди обличчям один до одного.»
Джерело: Шляхом Статистичні дані і описи міст і сіл Тернопільського повіту//Шляхом Золотого Поділля .- Філадельфія ,1983 .- Т.1.,-с. 113-115.
Кіш Михайло Юркович
Народився 30 вересня 1937 року у селі Бігалє Любачівського району Ряшівської області.Батько – Кіш Юрій Іванович займався сільським господарством. Мали своє поле, 3- га лісу, коні, велике подвір’я. Було троє коней, але одного коня рускі забрали на війну. Мама ходила і просила, щоб коня віддали. Але натомість її начальник побив.
Мама Марія допомагала татові обробляти господарку.Михайло Юркович має сестер: Марію. Анну, Стефанію. (Вони народилися всі на Україні).
…Коли нас переселяли, то мені було сім років. Але найбільше пам’ятаю, як нас виганяли із села. На підводи можна було взяти лиш речі, харчі. Мій батько взяв коня. Мама сховала пару курок у вагоні ( ,а можна те місце назвати туалетом). Вагон загорівся, люди кричали. Дійшло до машиніста , тоді він зупинився.
Ми приїхали поїздом до Озерної. На станції було темно, падав дощ. На власні очі видів, як начальника станції вбили. Він був у чорному костюмі, його викинули на платформу. Раптово стеля вокзалу обвалилася. Але люди стояли з іншого боку.
Масово всіх виганяли з Бігалє, село запалили…
В Довжанці хату знайшли зразу. Сусіди нам не допомагали, з нас сміялися, просто на нас не зважали. Казали, що ми „західняки”, „бідняки”. Моя мама ходила на Заруду і просила бараболі. Сторож дав, і просив більше не приходити… По селі ходили басараби і міняли одяг на хліб і харчі…
Було мені тоді 7 років. До школи ходив вже тут. Мову вчив польську. До нині пам’ятаю Тетяну Андріївну Стричек. Вона вчила географію. Директором була Катерина Денисівна, а німецьку мову вчив Радейкув.
В пам’яті лишилися слова:
Хата – халупа;
Картопля – бульба;
Відро – відерко;
Рискаль – риль. Бараболю в Польщі копали мотикою, бо там піщані грунти… Тато з мамою пішли працювати до колгоспу. Одразу будувати стайні. Була колективізація. Тато їздив до Бережан по дерево на стайні”.
Найбільше Михайло Юркович розповів мені про роки у армії.
„…Служив у м. Єна, що в Німеччині. Пішов першим призивом. Каже, що служити було не скучно, було нас разом 2 чоловік. Я з Міськом Дзюбинським. Ми служили в одній роті. В Німеччині було всюди чисто, гарно, кругом порядки… Казарми були 3-поверхові із гарячим опаленням і водою. Було зручно.”
Джерело: Із спогадів Кіша Михайла Юрковича, 1937 р.н., депортованого з території Польщі.
Біла Пелагія Степанівна
Народилася 5 жовтня 1940 року у селі Нава Іребля (сучасна територія Польщі).Батьки: Кебало Степан – батько;
Кебало Стефанія – мама;
Кебало Ганна – сестра.
Її мати була домогосподаркою. Пані Пелагія пам’ятає, що у далекому 1945 році поляки насильно виганяли людей. Для неї ці події стали доленосними. Людей саджали на поїзди у так звані „товарняки”, і направляли у сторону України.
Холодного дощового дня вона із рідними приїхали на стацію (станцію) – Озерна, звідки людей розвозили по різних селах, які знаходилися поблизу. Отак і я опинилася в с. Довжанка. Сьогодні пані Палегія Степанівна пенсіонерка, вдова. Виховала 2 сини, гордиться 4 внуками.Має правнучку. Джерело: Із спогадів Білої Пелагії Степанівни, 1940 р. н., депортованої з території Польщі.
Шалай Анна Андріївна
Народилася 1923року у с. Бігалє Любачівського району Ряшівської області (Польща). Розповідала, що росла, як усі діти. Батьки мали власну господарку, то їм мусіла допомагати. Їхня господарка складалася із 18 моргів поля, мали ліс, росли сосни; було пару коней і дві корови, ялівка і одна лошиця.
Каже, що ходила до школи там і там вийшла заміж за Миколу Шалай. Вже 38 років, як його поховала. Він був біднішим, але робоча людина. Разом із ним народила і виховала 2 доньок. Обидві кожної суботи навідуються до мами і допомагають (садять город, на подвір’ї завжди порядок).
Анна Андріївна, після невеличкої перерви, розповіла один досить смішний анекдот, до речі польською говіркою. Каже, що там у с. Бігалє ,вони розмовляли говіркою „хахмадською”. Там, у Польщі, зараз проживає її сестра у Любачеві. До неї їздила як була молодша, а тепер візи не дають.
Анна Андріївна у сім’ї була не одною дитиною. Мала братів – Миколу та Михайла і сестру Мариську. Маму звали Марія, а тата – Андрій. Тато, мама, брати повмирали і поховані у Любачеві. Їхні могили збереглися.
Бабця Ганя розповіла, що господинею дому була бабуся Каська. Вона усіма керувала. Дітей своїх і внуків водила до української церкви (вона за національністю – українка). До польського костелу ходив тільки дід. Тітки Оленка і Гаська ходили разом із дідом. Тепер вони живуть у місті Збараж.
Пригадує, що коли їх виселяли, то зерно їхнє горіло у стодолах. Як їхали, то село горіло, речі там залишили.
Було бабусі Гані 20 років, як вона залишила Польщу. Приїхали до Озерної на станцію (стацію) у сильний дощ. По найближчих селах самі шукали хати, або жилі приміщення. Вона із чоловіком пішли в село Довжанка і знайшли халупу. На цьому подвір’ї збудували ошатний будинок, у якому зараз і доживає віку.
Анна Андріївна каже, що її вразила бідність селян в Довжанці. Вони самі не мали , що їсти. Із сусідами жила дружно. Допомагали одні одним. Вони із собою привезли зерно, муки і тому мали із чого пекти хліб. Біля хати був клаптик землі, а неподалік річка. Її вона любила найбільше.
Чоловік – Микола Шалай працював шофером у колгоспі, а Анна Андріївна була хазяйкою дому. На сьогоднішній день, бабуся Ганя, пенсіонерка. Але, вдома без діла не сидить. Годує курей і качок. Та найбільшою втіхою є для неї собака Люкс. Саме він надійний друг, який зрозуміє і вислухає. Поруч з бабусею проживає її внук Тарас. Бабця каже, що літа всі прожила, але хотіла б ще внуків і правнуків одружити.
Джерело: Із спогадів Шалай Анни Андріївни, 1923р.н., депортованої з території Польщі.
Відео по темі можна переглянути за посиланням тут